Новиков, А. Драматургія Марка Кропивницького в контексті європейської літератури / А. Новиков // Історико-літературний журнал. – 2007. - №14. – С. 86-98.

ДРАМАТУРГІЯ МАРКА КРОПИВНИЦЬКОГО В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

У статті досліджуються традиції європейської літератури в драматургії М. Кропивницького, а також вплив українського письменника на творчість інших авторів.

Ключові слова: драматургія, традиції, образ.

The article gives an analysis of European drama traditions shown in the plays by Marko Kropyvnyts’ky, and also highlights his influence onto the creativity of other Ukrainian dramatists.

Keywords: dramaturgy, traditions, image.

Драматургія Марка Кропивницького зазвичай розглядалася в контексті національного літературного процесу. Ведучи ж мову про наявність у ній традицій інших літератур, дослідники (зокрема, М. Йосипенко, З. Мороз, П. Киричок та ін.) обмежувалися в основному впливом на творчість письменника російських майстрів художнього слова, не говорячи вже про зворотний процес.Однак аналіз п’єс Кропивницького свідчить про те, що чільне місце в його творчості займають також традиції західноєвропейської літератури. Особливо помітні в літературному доробку митця шекспірівські мотиви. “Шекспіра батько обожнював, – згадує драматургів син Володимир. – Часто любив повторювати, що ніхто так не знав серця людського, як Шекспір” [4; 142]. Мабуть, не випадково під час перебування в російських трупах Кропивницький грав таких героїв із доробку англійського драматурга, як Отелло, Перший сенатор (“Отелло”), Перший актор (“Гамлет”), Табольт (“Марія Стюарт”). У цьому контексті цілком зрозуміло, чому на схилі літ, коли нарешті настала можливість виконувати твори іноземних авторів на рідній сцені, митець береться за переклад трагедії “Отелло”. “Зараз почав перелицьовувати декотрі твори Шекспіра на наську мову… – зауважує, зокрема, драматург у листі від 2 жовтня 1906 року до М. Комарова. – Вже перелицював “Отелло” [9; 516].

Цікаво, що український переклад “Отелло” тоді вже існував. Зробив його у свій час Пантелеймон Куліш. Але Кропивницького він не вдовольняв. Драматург уважав, що Кулішевий “Отелло” виконаний “дуже тяжкою мовою, не коновою (сценічною)” [9; 516]. Разом із тим, приступаючи до роботи над своїм варіантом, письменник звертається з проханням до вдови Куліша Олександри Михайлівни надіслати йому примірник перекладу, зробленого її чоловіком [9; 519]. Згаданий твір Куліша потрібен був Кропивницькому, напевно, для порівняння. Відомо, що “Отелло” Кропивницького (повна назва твору: “Отелло – Венеціанський мавр”. В. Шекспір. Трагедія на 5 дій. Переклад”) одержав цензурний дозвіл і готувався до постановки у трупі Л. Сабініна. “Посилаю Вам “Отелло”, – зазначає митець у листі (від 27 лютого 1907 р.) до Сабініна. – Накажіть переписати, не давайте, будь ласка, примірника суфлеру; суфлери страшенно нищать цензурні примірники. Крім того, я не хотів би, щоб хтось інший раніше за Вас виставив “Отелло”. Це легко здійснюється за сприяння суфлерів-переписувачів” [9; 520]. Однак жодних відомостей про виставу за згаданою трагедією Кропивницького віднайти, на жаль, не вдалося.

Після завершення роботи над “Отелло” Кропивницький планує взятися за переклад комедії Шекспіра “Венеціанський купець”. Про це він повідомляє в цитованому вище листі до М. Комарова [9; 516]. Втім будь-які інші згадки щодо цього нового задуму відсутні. Хоча тут варто взяти до уваги те, що чимало рис, притаманних характеру Шейлока, митець надав одному із центральних персонажів своєї п’єси “Старі сучки й молоді парості” (дещо пізніше ми повернемося до цієї розмови), створеної через два роки потому.

Вельми помітні в літературному доробку Кропивницького й мольєрівські традиції. У цьому неважко пересвідчитися, звернувшись до однієї з кращих драм письменника “Глитай, або ж Павук”, головний герой якої Йосип Бичок багато в чому нагадує Тартюфа з однойменної комедії Мольєра. До творчості Мольєра звертається Кропивницький і в передостанній рік життя, створивши п’єсу “Хоч з мосту в воду головою”, в якій переносить на український ґрунт дію комедії французького драматурга “Жорж Данден, або Обдурений чоловік”. Твір є сатирою на окремих представників української буржуазії, які в гонитві за дворянськими титулами нерідко опиняються в комічній ситуації. Центральний персонаж комедії Кропивницького багатий селянин Харько Мандрика, прагнучи поріднитись із знатною родиною, одружується з донькою збіднілого дворянина Кочержинського, однак досить скоро усвідомлює, що жорстоко помилився (“дворяне рідняться не з нами, а з нашими грішми”) [8; 563]. Нові родичі постійно попрікають Харька його мужицьким походженням, а жінка-аристократка (Зізі), яку віддали заміж попри її бажанню, зраджує нелюба-чоловіка з гульвісою-сусідом. Допомагає дружині в її плутнях спритна покоївка Лукерка, що, з одного боку, нагадує дотепних наймитів із веселої комедії-оперетки “Пошились у дурні”, а з іншого – грибоєдовську Лізу (“Лихо з розуму”). Хоча можна, ясна річ, віднайти й інші паралелі. Крім Харька з його неприродним устремлінням будь-що піднятися вище свого становища, автор так само нещадно висміює аристократичну пиху його тестя й тещі, що постійно хизуються своїм знатним походженням, а також шляхетську чванькуватість коханця Зізі Закрутько-Одвертинського. Акцентуючи увагу на снобізмі нових Харькових родичів, Кропивницький наділяє їх родовими прізвищами – Мурчак-Бурчак-Стирчак-Кочержинський і Грище-Прище-Трище-Хомутинська. Останнє прізвище, до речі, певною мірою пов’язане з родоводом самого письменника. Як зауважує його син Володимир Маркович, хтось сказав батькові, що їхні предки “носили подвійне прізвище – Грище-Кропивницьких”. Сам драматург, звичайно, так ніколи не підписувався. Він настільки спокійно відносився до подібного “аристократизму”, що навіть “був не від того, щоб посміятися й поглузувати з кого завгодно, навіть із самого себе” [4; 52 – 53].

Комічні ситуації, в яких час від часу опиняється Харько, смішливі плутні його дружини Зізі та покоївки Лукерки, кумедне хизування своєю родовитістю пана й пані Кочержинських – все це в поєднані з вишуканою й лаконічною мовою твору та запальними куплетами, введеними автором до фабули п’єси, створює загальний веселий настрій комедії і при відповідному рівні виконання могло б зробити її досить привабливою для глядачів. Сам автор, згадуючи про п’єсу, схарактеризував її, до речі, як “легку й дуже смішну” [9; 568]. На жаль, жодних відомостей про постановку твору віднайти не вдалось. Якоюсь мірою неувагу до нього з боку українських режисерів можна пояснити скорою смертю автора, який за життя повсякчас опікувався сценічною долею своїх п’єс.

Кращі традиції європейської літератури продовжує Кропивницький і у згаданій уже драмі “Старі сучки й молоді парості” (1908). Головний герой твору жорстокий мироїд Тихон Кирпа ховається від справедливого гніву своїх односельців у скрині з грішми. Але важка кришка падає йому на голову і вбиває скнару. Донька і син знаходять мертвого батька з повною жменею грошей. Ця обставина не тільки надає п’єсі трагікомічного характеру, а й зближує образ Кирпи з його літературними попередниками – шекспірівським Шейлоком (“Венеціанський купець”), мольєрівським Гарпагоном (“Скупий”), бальзаківським Гобсеком (“Гобсек”) і пушкінським Бароном (“Скупий лицар”).

Сенс життя лихваря Шейлока полягає в тому, щоб накопичити якомога більше багатства. Він не зупиняється навіть перед тим, щоб позбавити життя свого конкурента купця Антоніо, який надає своїм боржникам безвідсоткові кредити. Подібна колізія розвивається і в стосунках Тихона Кирпи з чесним сільським підприємцем Василем Музиченком.

Гарпагон у своїй патологічній скупості й недовірі до власних дітей також переходить межу здорового глузду. Для того, щоб краще сховати скриньку з грішми, він закопує її в саду, але сам же по необачності й видає свою таємницю. Французький драматург не акцентує уваги на тому, як, власне, його герой здобув своє багатство (і так зрозуміло, що неправедним шляхом). Мабуть, тому портрет цього персонажа не здається таким огидним, як образ, створений Кропивницьким. Засуджуючи вчинки Гарпагона, сміючись над його патологічною скупістю,читачі й глядачі водночас у якійсь мірі і співчувають цій літній напівбожевільній людині, чого не можна сказати стосовно Кирпи.

Багато чого спільного у Кирпи й з бальзаківським Гобсеком. Так, через постійний острах останнього продешевити неабиякі його продовольчі запаси просто згнивають, а Кирпа через побоювання переплатити втрачає можливість придбати необхідну для його господарства парову машину.

Не менше спільних рис у Кирпи й з пушкінським Бароном. Видатний російський поет не затушовує такі негативні штрихи характеру свого героя, як зажерливість і цинізм. Баронові дублони рясно политі слізьми вдів та дітей, потом і кров’ю інших бідолах. Безжалісний лихвар і сам розуміє, що міг би втопитись у стражданнях своїх жертв. Але ця обставина ніскільки його не турбує. На його боці закон. А щодо благань знедолених боржників, то вони не мають жодного впливу на черстве серце скупія.

Таким же зажерливим зображує свого героя і Кропивницький. У свій час Кирпа придбав у власність всі навколишні земельні наділи і тепер за непомірно високою ціною здає їх в оренду своїм односельцям. Разом із тим Кирпа, як і Барон, займається ще й лихварством. Гроші цього скнари так само пахнуть слізьми, потом і кров’ю його боржників.

Головне, що об’єднує образи Шейлока, Гарпагона, Гобсека, Барона й Кирпи, – це надмірна жадібність, котра переходить у хворобу, ім’я якій фетишизм. Шейлок, щоб мати можливість безконтрольного пограбування своїх боржників, хоче позбавити життя конкурента. Гарпагон заради грошей відмовляється від кохання. Гобсек, постійно економлячи на самому необхідному, відходить у вічність біля купи золота. Барон запалює свічки серед своїх скарбів і милується блиском дублонів. Кирпа вмирає у скрині з повною жменею червінців.

Водночас своєю поведінкою й деякими рисами характеру Кирпа та його прибічники схожі також з героями О. Островського – Диким і Кабанихою (драма “Гроза”). Крім Кирпи, типовими представниками “темного царства” в п’єсі “Старі сучки й молоді парості” є так само дружина центрального персонажа Меланія Григорівна, старшина, піп та попадя. Хоча за вороже ставлення до освіти всіх їх можна зарахувати ще й до духовних родичів Фамусова і Скалозуба – широковідомих персонажів із уславленої комедії О. Грибоєдова “Лихо з розуму”. Промовистим свідченням цього є наступний діалог:

Попадя <…> І скрізь, душечко, куди тепер не скинеш взором своїм, непоштительство оказують діти, ужасноє непоштительство супроти родителів. Ужасть, ужасть!.. Врозумлять треба, ох, треба!..
Меланія Григорівна. А винна в тім ученість.
Попадя. Да, да. Ужасть, ужасть <...> Мої родителі не оддали мене до іпірхального, потому що сказали так: за тобою в придане єсть приход, не засидишся в дівицях, і ученія тобі більшого ненадобно, як читать та писать... сколько-небудь рихметики і делікатних понятійов... [7; 203 – 204 ].

Грибоєдовські традиції відчутні в багатьох творах митця. Одним із перших на це звернув увагу З. Мороз. Так, аналізуючи віршовану драму Кропивницького “Беспочвенники”, дослідник віднайшов спільні риси в образах трагіка Степанова й Чацького, а також окремі відповідності в поведінці деяких “речистых… краснобаев голосистых” й Репетилова [10; 306].

Додамо до цього, що певні паралелі можна провести також між Щегловим і тим же Чацьким. Обидва вони є сильними вольовими натурами, які не можуть знайти для себе місця у світі необмеженої влади грошей. Спільні риси помітні також у характерах Насті Жлудихи (“Де зерно, там і полова” Кропивницького) й Фамусова. Згадана героїня Кропивницького так само, як і Фамусов, більше за все занепокоєна тим, що будуть говорити про її сім’ю авторитетні для неї люди – попадя і дячиха. “Ой сором!..” – викрикує, зокрема, у відчаї Настя Жлудиха, дізнавшись, що її молодший син Роман хоче одружитися з дівчиною з незаможної родини. І далі додає щось таке добре знайоме, фамусівське: “Тепер попадя та дячиха висміють мені очі!” [6; 62].

Сліди традицій російської класичної драматургії простежуються також у комедії Кропивницького “Помирились”, що за своєю фабулою дещо нагадує п’єсу О. Островського “Важкі дні”. У зв’язку з цим варто згадати зауваження І. Франка, що в “Помирились” діють “великоруські, а зовсім не українські міщани”, котрі ладні навіть “з доброго приятеля зідрати” [19; 148].

І справді, в комедії О. Островського п’яний купець-самодур Тіт Брусков також побив іншу людину – Висилиска Перцова – і так само чекає на покарання. Водночас його син Андрій домагається від батька згоди на одруження з купецькою донькою Олександрою Кругловою. Але Тіт чомусь противиться цьому шлюбові. І тут знаходиться добра людина Василь Досужев, який береться уладнати справу. Йому вдається помирити Перцова з його кривдником і заодно добитися згоди Брускова старшого на одруження сина з його коханою.

У комедії Кропивницького Панас Гурін теж не відразу дає згоду на весілля, тому, що вважає сільського вчителя непарою для своєї доньки. Однак завдяки дотепності Василя й наполегливості його нареченої закохані все-таки долають труднощі.

Отже, на перший погляд, все свідчить про запозичення Кропивницьким сюжету в Островського. Але, придивившись уважніше, можна помітити, що сюжет п’єси “Помирились” у якійсь мірі нагадує також фабулу широковідомого водевілю А. Велісовського “Бувальщина”, створеного дещо раніше, ніж згадана комедія російського драматурга. У “Бувальщині” так само є закохані й мачуха, яка їм протидіє, однак і тут все закінчується шлюбом. Про спорідненість творів Велісовського й Кропивницького свідчать і їхні фінали. У “Бувальщині” всі виконавці хором співають:

Коли ця побрехенька
Вас повеселила,
То ми будемо раденькі,
Що вам догодили [1; 36 – 37].

Чимось подібним закінчується й “Помирились”:
Просимо щиро, вас панове,
Щоб ви розсудили:
Чи годиться оця каша,
Що ми наварили? [5; 143].

Немає в “Бувальщині” хіба що п’яної бійки. Хоча й це не зовсім так. Один із персонажів твору Панас Базюра принаймні має намір побити паламаря Акакія Ферапонтовича.

Таким чином, у даному випадку доцільніше говорити не про банальне перенесення Кропивницьким на український ґрунт сюжету своїх попередників, а про певні творчі традиції, пов’язані не стільки з тим чи іншим конкретним літературним твором (хоча й цього повністю відкидати не можна), скільки з відповідними мотивами в народній творчості (згадаймо казки, пісні, балади, в яких розповідається про те, як зла мачуха стоїть на перешкоді щастя своєї падчерки, але врешті-решт все закінчується весіллям). До того ж, як зауважують авторитетні фахівці, “і в українській і в російській драматургії ці теми варіювалися десятки разів, а нехитрі сюжетні колізії перекочовували з одного водевілю в інший” [2; 302].

Творчі зв’язки поєднують Кропивницького також з Л. Толстим. Сучасна Кропивницькому критика, зокрема, порівнювала драму Кропивницького “Де зерно, там і полова” (інша назва – “Дві сім’ї”; 1888) з толстовською “Владою темряви”. Головна точка дотику вбачалась у тому, що обидва письменники показали у своїх творах явища, характерні для їхнього часу в українському та російському селах. Типовим героєм цієї доби є сільський буржуа. У Толстого – це Микита, а у Кропивницького – Самрось. На підставі цього робиться висновок про певний вплив Л. Толстого на українського письменника [11].

З іншого боку, М. Йосипенко звертає увагу й на суттєві відмінності у світогляді драматургів, що, без сумніву, знайшло відображення в їхніх п’єсах. Так, якщо Л. Толстой у відповідності до свого вчення стверджував, що цивілізація селянам не потрібна, що вона шкідливо впливає на сільське общинне життя, то Кропивницький, навпаки, науці й прогресу надавав великого значення. Виходячи з подібних міркувань, Йосипенко, доходить висновку, що “обидві п’єси не є результатом впливу одного з письменників на творчість іншого. Вони самостійні, кожна з них – плід уважного спостереження над соціальними процесами оточуючої дійсності” [3; 207 – 209].

Утім, погоджуючись із тезою, що драма “Де зерно, там і полова” не є сліпим копіюванням твору великого російського письменника, все ж, на нашу думку, не варто й категорично заперечувати наявність творчих традицій Л. Толстого у згаданій п’єсі українського драматурга. Адже будь-який письменник, особливо такого масштабу, як Кропивницький, завжди у своїй творчості відштовхується від кращих зразків своїх попередників. Тим більше, що у драмі “Де зерно, там і полова” неважко віднайти й традиції інших великих митців ХІХ століття, і передусім О. Островського. Свідченням цього є те, що основні персонажі п’єси Кропивницького багато в чому нагадують героїв із широковідомої драми “Гроза”. Так, у постаті Насті Жлудихи спостерігається чимало спільних рис, характерних для Марфи Кабанової. Обидві вони, зокрема, стоять на чолі своїх сімей, вірять у різноманітні забобони та нісенітниці, проявляють деспотизм щодо своїх близьких. З іншого боку, у поведінці обох героїнь помітна рабська залежність від думки поважних, з їхньої точки зору, людей.

Можна так само порівняти образи Зіньки Кропивницького й Катерини Островського. І та, й та з багатих родин. Заміж їх віддали без кохання. Після одруження, опинившись у сімейному рабстві, обидві вони намагалися будь-що знайти особисте щастя в позашлюбних відносинах і, нарешті, не маючи надії на краще майбутнє, обидві покінчили життя самогубством.

Наявні спільні риси також у образах коханих Зіньки і Катерини – Романа Жлудя й Бориса Григоровича. Це насамперед освіченість, розуміння великого значення для подальшого розвитку села науки й прогресу, співчуття центральним героїням, але разом з тим і нездатність допомогти своїм пасіям.

Відповідне місце у згаданій схемі займає й чоловік Зіньки – Самрось. Хоча, з іншого боку, цього морального покруча досить важко порівнювати з Тихоном Кабановим, який, попри все, не втратив людяності й заслуговує на співчуття.

Досить привабливою у плані зіставлення з толстовською “Владою темряви” є також драма Кропивницького “Зайдиголова” (1889). Одним із перших на певну спорідненість творів звернув увагу О. Суворін, на думку якого, п’єса українського письменника створена під явним впливом “Влади темряви”. Однак писати під впливом Толстого, поспішає зауважити критик, “є не ганьбою, а честю”. Драма “цікава від початку до кінця, а деякі сцени справляють надзвичайно сильне враження”. Запозичивши ідею та деякі толстовські характери, український драматург “був вірний малоросійському побуту і написав кілька сцен правдивих, цікавих і зворушливих…” [17; 88 – 91].

Помітний вплив Л. Толстого відчувається й на розташуванні персонажів у “Зайдиголові”. Як слушно зауважує І. Пільгук, образ розгульного Василя Лободи в драмі Кропивницького відповідає характеру Микити у “Владі темряви”, а Захарко Лобода з його неквапливою розсудливістю та схильністю до моралізаторства багато в чому нагадує толстовського Акима [14; 36].

Не залишилися не поміченими українською науковою думкую й суттєві відмінності в цих п’єсах. Так, П. Рулін звертає увагу на те, що старий Аким у Толстого є “носителем не так моральної, як релігійної тенденції” (улюблена російським письменником “божа людина”). У той час, як “шляхетність і моральна чистота” Захарка Лободи обумовлені перш за все “народницькими традиціями”, уявленням “про незіпсований розум народу”. Не є механічною копією свого літературного попередника й Василь Лобода, “моральне просвітління” якого “виправдується всією безвільною вдачею героя, по суті ще здатного на кращі вчинки” [16; 79 – 80].

Підвищеною увагою Кропивницького користується так само творчість М. Некрасова. Цитати з віршів відомого російського поета можна віднайти, наприклад, у епістолярній спадщині драматурга. Так, у листі до А. Маркович (від 9 жовтня 1880 р.), розповідаючи про жорстокі порядки за часів кріпацтва в одній із поміщицьких садиб, Кропивницький згадує у зв’язку з цим слова Некрасова: “Но прежде, чем бросим мы в нее приговор роковой, подзовемка-ка ее, расспросим: как дошла ты до жизни такой” [9; 268]. А через кілька днів у іншому листі до цього ж адресата ілюструє свою думку такими рядками поета:

По натуре бурлацкой, –
Он то ноги твои целовал,
То хлестал тебя плетью казацкой [9; 281].

В останні роки життя Кропивницький працює над перекладом поеми Некрасова “Російські жінки”, перша частина якої була опублікована в полтавському часописові “Рідний край” за 1909 рік. На думку Олени Пчілки, цю працю, “за виключенням скількох не зовсім вірних стрічок, зроблено дуже доладно, а місцями так добре, що текст перекладу ні чім не гірший від тексту первотвору ” [15; 252].

Одначе, зв’язок Кропивницького з українською та європейською літературами не обмежується впливом останніх на творчість письменника. Існує й потужний зворотний процес. Традиції драматургії Кропивницького неважко простежити, наприклад, у п’єсах І. Франка. Характерним прикладом тут може бути образ сільського багатія Вольфа Зільберглянца з драми “Учитель”, який своїм вовчим характером, умінням обплутувати боргами знедолений сільський люд ніби повторює “богоугодні діяння” Йосипа Бичка (“Глитай, або ж Павук”). “…Вовк у нас у селі найстарша особа, – розповідають про Зільберглянца залякані ним селяни. – Чи то війт, чи паламар, чи хто-будь, усі його слухають. О, бо то сила! Він що хоче, то зробить. Кажуть, що він три хованці має” [18; 75].

Лякаючи односельців, Бичок розповсюджував чутки, нібито він великий чаклун і вміє “насилати хворобу і злидні” [5; 465 ]. Те ж саме говорять і про Зільберглянца. “…Казали, що в нього очі недобрі, – характеризує героя Франка місцевий війт. – На що погляне в недобру годину, те мусить звестися нінащо: худібка вгине, хатка згорить, збіжжя град виб’є” [18; 103].

З драмою Кропивницького “Олеся” (1891) перегукується чеховський “Вишневий сад” (1903) [12], де також порушується тема розорення поміщицьких господарств та народження сільської буржуазії. Особливо яскраво подібності між цими творами проявляються при порівнянні основних персонажів. Так, поміщик Леонід Загрива своєю поведінкою і ліричними монологами нагадує чеховську Любов Ранєвську, а прагматичність Кіндрата Балтиза – ділову хватку Єрмолая Лопахіна. Чимало спільного й у представників молодого покоління, що є виразниками нового більш справедливого життя. У Кропивницького це Олеся з її прагненням бути корисною знедоленому сільському людові, а у Чехова – Аня і вічний студент Трофімов. Слід також звернути увагу на образи старих слуг – Павла в “Олесі” і Фірса у “Вишневому саду”. Обидва вони, як тіні минулого, нагадують про колишнє аристократичне життя своїх попередніх хазяїнів.

Уславлений російський драматург був, ясна річ, добре обізнаний із творчістю українського колеги. На межі ХІХ – ХХ століть п’єси Кропивницького користувалися великою популярністю не тільки в Україні, а і в Росії. Мабуть, не випадково головного героя свого оповідання “Людина у футлярі” Бєлікова Чехов устами іншого персонажа називає “Глитай, або ж Павук” [20; 261].

Таким чином, цілком імовірно, що поштовхом до написання “Вишневого саду” була драма Кропивницького “Олеся”.

Природно, що творчі здобутки Кропивницького знайшли свій подальший розвиток і в п’єсах інших драматургів.Помітний вплив письменника на творчість Д. Бедзика, особливо на деякі ранні п’єси, зокрема “Крик землі” й “Хто кого?”, а також О. Корнійчука. Можна, наприклад, віднайти спільні риси в образах Гордія Поваренка (“Доки сонце зійде, роса очі виїсть” М. Кропивницького) і Довгоносика (“В степах України” О. Корнійчука) [13; 313].

Як зауважує М. Йосипенко, “живі традиції кращих творів Кропивницького” відчутні в п’єсах “Комуна в степах” М. Куліша, “Диктатура”, “Дівчата нашої країни” І. Микитенка, “Приїздіть у Дзвонкове”, “Калиновий гай” О. Корнійчука. “Вони позначились на образному строї п’єс, на прийомах сценічності, на так званих жанрових епізодах і на природі комічного, на мові персонажів і на використанні народнопоетичних мотивів” [3; 273].

Все це є свідченням того, що драматургію Марка Кропивницького слід розглядати в широкому європейському контексті, що вона має значно більший вплив на творчість його сучасників і послідовників (у тому числі й такого масштабу, як І. Франко і А. Чехов), аніж це репрезентувалося вітчизняним літературознавством.

Література

1. Велісовський А. Бувальщина. – К.: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної культури УРСР, 1961. – 39 с.
2. Історія української літератури. У 8-ми т. – К.: Наукова думка, 1969. – Т. 4. – Кн. друга. – 452 с.
3. Йосипенко М. Марко Лукич Кропивницький. – К.: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1958. – 324 с.
4. Кропивницький В. М. Із сімейної хроніки Марка Кропивницького: (Спогади про батька). – К.: Мистецтво, 1968. – 214 с.
5. Кропивницький М. Твори в 6-ти т. – К.: Держлітвидав УРСР, 1958. – Т. 1. – 575 с.
6. Кропивницький М. Твори в 6-ти т. – К.: Держлітвидав УРСР, 1958. – Т. 2. – 539 с.
7. Кропивницький М. Твори в 6-ти т. – К.: Держлітвидав УРСР, 1959.– Т. 4. – 379 с.
8. Кропивницький М. Твори в 6-ти т. – К.: Держлітвидав УРСР, 1959.– Т. 5. – 631 с.
9. Кропивницький М. Твори в 6-ти т. – К.: Держлітвидав УРСР, 1960. – Т. 6. – 672 с.
10. Мороз З. П. Проблема конфлікту в драматургії. Нариси з історії української реалістичної драми другої половини ХІХ ст. – К.: Радянський письменник, 1961. – 457 с.
11. Новая пьеса М. Л. Кропивницкого // Елисаветградский вестник. – 1890. – № 19. – 24 января.
12. Новиков А. Маловідома сторінка з творчого доробку М. Кропивницького // Дивослово. – 2002. – № 6. – С. 5 – 7.
13. Новиков А. Художній універсум Марка Кропивницького. – Х.: Майдан, 2006. – 352 с.
14. Пільгук І. Марко Лукич Кропивницький // Кропивницький М. Твори в 6-ти т. – К.: Держлітвидав УРСР, 1960. – Т.1. – 1958. – С. 5 – 55.
15. Пчілка Олена. Марко Кропивницький яко артист і автор // Літературно-науковий вісник. – 1910. – Т. LІ. – Кн. VІІІ. – С. 241 – 253.
16. Рулін П. Життя і творчість М. Л. Кропивницького // Кропивницький М. Твори. – К., 1929. – Т.1. – С. 4 – 122.
17. Суворин А. Хохлы и хохлушки. – СПб., 1907. – 114 с.
18. Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – К.: Наукова думка, 1979. – Т. 24. – 448 с.
19. Франко І. Про театр і драматургію. – К.: АН УРСР , 1957. – 240 с.
20. Чехов А. П. Избранные сочинения. В 2-х т. – М.: Худож. лит., 1979. – Т. 2. – 701 с.