Новиков, А. Звертаючись до духовного батька / А. Новиков // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2002. - № 3. – С. 78-82.

ЗВЕРТАЮЧИСЬ ДО ДУХОВНОГО БАТЬКА

Тарас Шевченко в житті і творчості Марка Кропивницького мав винятково велике значення. Про це свідчить, зокрема, син драматурга Володимир Маркович, який писав: «Кобзар» був для митця «своєрідним Євангелієм». Своїм життям, що було присвячене боротьбі за національ­не відродження України, Кропивницький багато в чому нібито по­вторював багатостраждальну долю Шевченка. Навіть дитинство його схоже було на Тарасові сирітські роки. Кропивницький зро­став без матері і нерідко разом із сестрою був голодний і ночував у нетопленій хаті. Як і Шевченко, він жив серед простих людей, друзями його були кріпацькі діти. Отже, ще змалку йому довело­ся зазнати всіх тих прикрощів, що могли випасти на долю сироти. У домі Кропивницького, в Затишку, було кілька різних пор­третів та скульптурних зображень Шевченка, а в залі стояв вели­кий гіпсовий бюст. Один із портретів поета, мальований олійни­ми фарбами, висів у їдальні-вітальні на найпочеснішому місці. Поруч висів дуже цінний подарунок — пергаментний адрес, з ак­варельною віньєткою, виконаною І. Рєпіним. На віньєтці «бать­ко українського театру» був зображений у вбранні запорозького козака на човні серед хвиль бурхливого моря. Цей адрес Кропивницькому подарували петербурзькі шанувальники в дні святку­вання двадцятип'ятирічного ювілею його сценічної діяльності.

Свою любов до великого поета Кропивницький переніс і на його родичів. Два роки в Затишку жили діти племінниці Шевчен­ка І. Ковтунової — Палажка, Гапка і Гнат, яким, до речі, в садибі драматурга надали необхідну матеріальну та медичну допомогу.

Кропивницький, як відомо, був першокласним читцем. І нерідко під час своїх сценічних виступів виконував поезії Шев­ченка. У ті часи в Україні (в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Єлисаветграді), а також у Петербурзі та деяких інших українських і російських містах існувала традиція відзначати річницю смерті Кобзаря. Дуже часто в таких концертах, на запрошення організа­торів, брав участь Кропивницький. Нерідко він виступав із чи­танням віршів улюбленого поета і на різних благодійних вечорах. Письменник Д. Мордовець згадує про виступ митця на одному літературному вечорі Санкт-Петербурзького товариства любителів сценічного мистецтва (мабуть, це було під час гастролей першої трупи українських корифеїв у тодішній столиці в грудні 1886 — лютому 1887 pp.). Спочатку актор прочитав Шевченкову поезію «Чернець». Декламація, на думку Д. Мордовия, була дуже май­стерною і заслуговувала на те, щоб петербурзьке товариство ближче познайомилося з «читанням п. Кропивницького, безпе­речно дивовижним». У кінці виступу публіка «вибухнула дружніми оплесками» і митець «ще з більшим піднесенням у го­лосі і в дикції продекламував знамениту прелюдію Шевченка до 1-го видання (в 1840 році) його «Кобзаря»:

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!

Це читання, — провадить далі Д. Мордовець, — було ще більш вражаючим, якщо тільки можна користатися порівняль­ними ступенями у подібних випадках і якщо тільки талант мо­же перевершити самого себе». Д. Мордовець зумисне наголошує на тому, що в залі були переважно жителі північної столиці. Ук­раїнців тут було мало. Публіка «захопилась і була переможена виключно могутністю таланту того, кого вона чула вперше і ко­трий кликав її за собою в царину почуттів і естетичної насоло­ди навіть незрозумілою для неї мовою».

Про щось подібне згадує в одному із своїх листів (від 11 бе­резня 1908 р.) до українського історика і композитора М. Аркаса і сам Кропивницький. «Чи у вас читають у «Просвіті» «Хо­лодний Яр»? — запитує він приятеля. — Як я читав на вечорі студентів медиків, так декотрі казали, що мороз поза шкуру йшов. Поліція не знала, що сказати, тільки спитала: «Ви нічого проти печатного не добавили?»

Один із останніх виступів Кропивницького на вечорі пам'яті Шевченка відбувся 13 березня 1910 р. у Києві.

«Пам'ятаю, як за­раз, — згадує актор І. Мар'яненко, — після «Заповіту», викона­ного великим студентським хором, вийшов на сцену Троїцько­го народного дому цей велетень українського театру під бурю оплесків, які довго не вщухали <...> Почувся знайомий, напрочуд молодий, компактний, оксамитний голос:

— «У Києві на Подолі було колись...» — і полились шевченківські вірші. Щиро й глибоко, без жодної афектації і скан­дування, сповнені глибокої думки і почуття <...> Слухачі зли­лись в єдиному диханні з читцем і разом з ним живуть почут­тям геніального поета. Мертва тиша... Чудодійні хвилини...»

Як відзначають сучасники, майстерність Кропивницького-читця полягала насамперед у тому, що він не декламував у пря­мому розумінні цього слова, а нібито розмовляв з самим собою. Він робив якісь «не узаконені» цезури і паузи, знаходив не­сподівані інтонації. Це була «розмова людини, яка вголос ви­мовляє скорботу наболілого серця. Але це була не скарга і не ба­жання розжалобити слухачів <...> Тут відчувався велетень дум­ки і моральної сили. Прості Шевченківські слова глибоко запа­дали в серце і запам'ятовувались на все життя»

12 червня 1898 р. драматург разом із своєю сім'єю на паро­плаві здійснив поїздку до Канева — на могилу Шевченка. Тут, на місці останнього пристановища Кобзаря, він виголосив неве­лику промову, а потім натхненно прочитав «Думи мої, думи» та деякі інші твори поета.

Природно, що у своїй режисерській та акторській діяльності Кропивницький часто звертався до п'єси Шевченка «Назар Стодоля». І слід відзначити, що в шев­ченківських спектаклях у нього завжди вмотивованими і до кінця продуманими були кожна деталь, кожна мізансцена. Для митця важило, щоб актор зміг показати основне — внутрішній світ героя. Щоб ви­конавець краще вжився в образ, режисер вимагав від нього знання і розуміння не тільки того, що потрібно знати за роллю, а й того, як його герой міг би жити поза межами сцени. Наприклад, Галя, головна героїня п'єси, на думку Кропивницького, скоріше всього виховувалась у монастирі, бо в ті часи це було характерним для до­чок козацької старшини, особливо якщо зважити на те, що вона зростала без ма­тері. І ця обставина, звичайно ж, мала важливе значення при створенні її образу5. Під час уже згаданих гастролей першої трупи українських корифеїв у Петербурзі Кропивницький кілька разів виставляв «Назара Стодолю». Об­рав він цю драму і для постановки 4 січня 1887 р. у присутності Олександра III. Ролі були розподілені між найвидатнішими ак­торами трупи. Хому Кичатого грав сам режисер, Назара Стодо­лю — М. Садовський, Галю — М. Заньковецька, Свата — А. Максимович, Стеху — А. Маркова. Імператор був дуже задо­волений виставою і побажав артистам успіху.

Крім Хоми Кичатого, так само досконало в шевченківських спектаклях драматург виконував ролі Назара і Гната.

Звертався Кропивницький до Шевченка і в своїй драма­тургічній творчості. 1872 р. він, зокрема, написав драму «Не­вольник» (за мотивами однойменної поеми Кобзаря). За сюже­том цей оригінальний високохудожній твір близький до шев­ченківського, хоча є в ньому і суттєві відмінності. Так, у Кро­пивницького набагато детальніше розповідається про перебуван­ня Степана на Січі і в полоні. Для цього драматург спеціально ввів третю і четверту дії. Додав він і кілька нових персонажів: запорожців (Опара, Голощук, Недорізаний, Неплюй та інші), бандуриста Недобитого, дівчину-сусідку Оксану. Закінчується драма тим, що головний герой (як і в Шевченка, сліпий) повер­тається додому, де його приймають хоч і з сумом, але як рідно­го. У Шевченковій же поемі є продовження. Степан розповідає названому батькові про зруйнування Запорозької Січі Катери­ною II. Про це він дізнався від запорожців, з якими зустрівся після звільнення з полону. Ось як це було:

А на тихому Дунаю
Нас перебігають
Січовики-запорожці
І в Січ завертають,
І розказують, і плачуть,
Як Січ руйнували,
Як москалі срібло, золото
І свічі забрали
У Покрові...

Далі шевченківський Степан говорить, на перший погляд, парадоксальні речі:

Я щасливий,
Що очей не маю,
Що нічого того в світі
Не бачу й не знаю...

Така кінцівка поеми не лише серйозно підсилює її патріотичне звучання, а ще значною мірою зміщує й акценти в розумінні того, хто більший ворог — турки, що осліпили Степа­на, чи цариця, яка позбавила козаків змоги боронити Україну від іноземних поневолювачів. Таким чином, у Шевченка осліплення Степана повністю вмотивовано. Не важко здогада­тись, чому від такої кінцівки відмовився Кропивницький, який пізніше в інших творах (наприклад, у п'єсах «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Розгардіяш» тощо) досить активно порушував тему козацької вольності. Письменник розумів, що це був би привід для цензурної заборони драми, а йому дуже хотілося по­бачити її на сцені.

Звичайно, драма Кропивницького як літературний твір слаб­ша за шевченківську поему. Але великою заслугою драматурга було вже те, що завдяки його переробці «Невольник» отримав нове життя — сценічне — і таким чином став доступний шир­шим народним масам. Хоча щодо художніх якостей п'єси Кро­пивницького, то, наприклад, відомий дослідник творчості мит­ця М. Йосипенко вважав, що «і в характері розвитку подій дра­ми, і в загальній композиції, а особливо — в роботі над нею ав­тора як режисера відчувалась талановита рука майстра, що доб­ре вже знає закони і засоби впливу на глядача»7. Сценічний успіх твору є тому доказом. Особливо велику популярність має «Невольник», коли роль Коваля виконував автор, а Ярину фа­ла Марія Заньковецька.

Слід відзначити, що Кропивницький написав до свого «Невольника» чудову пісню, що згодом стала сприйматись як народна — «Ревуть-стогнуть гори-хвилі...», яка органічно вписується в загальну фабу­лу твору і свідчить про високу обдаро­ваність тоді ще молодого автора.

Навіть на схилі літ, працюючи над ме­муарами, Кропивницький звертається до Кобзаря. Так, 1906 р. у журналі «Нова гро­мада» він друкує свої спогади під назвою «За тридцять п'ять літ». Цікаво, що до цієї праці так само, як і до її варіанта російською мовою «Итоги за 35 лет» (його було опубліковано роком раніше в столич­ному журналі «Сын отечества»), письмен­ник узяв багатозначний епіграф Шевченка:

А я, брате,
Таки буду сподіватись,
Таки буду виглядати —
Серцю жалю завдавати…

Усе своє життя Кропивницький шукає і знаходить підтримку у творчості Шевчен­ка, особливо в часи смутку. В останні ро­ки життя митцеві, як відомо, дуже дошку­ляла цензура. «...Шмагає мене цензура, а я пишу, — говорить він у одному із своїх листів до письменника В. В. Уманова-Каплуновського. — Правду каже Т. Г. Шевченко:

Ну, що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого.
А серце б'ється — ожива,
Як їх почує!..
Знать, од Бога
І голос той,
І ті слова
Ідуть меж люди!»

Як бачимо, шевченківська тема в житті і творчості Кропивницького мала велике значення. Драматург активно пропагував літературну спадщину улюбленого поета, відстоював ідеали, за які він боровся, і сам був невтомним борцем за національне відродження України.