Центральна бібліотека ім.Кропивницького


Дослідники історії нашого краю неодноразово науково підтверджували існування з найдавніших часів поселень людей на території, що входить нині географічно в межі Корабельного району міста Миколаєва.

Всюди на теренах нашого краю височать прадавні кургани – родові могильники численних кочових народів-племен, що мандрували тут в епоху бронзи та раннього заліза (9-2тис. до Р.Х.) А на берегах лиману археологами відкрито низку так званих стійбищ-літовок – тимчасових таборів для випасу худоби, характерних як для кіммерійців, так і для скіфів, що теж залишили після себе мовчазні степові кургани - „піраміди українських степів”. Пізніше край став заселятися в античні часи (4-3 ст. до Р.Х.) стародавніми греками. Їх поселення відомі біля Сіверсового маяка та сіл Лупарево та Лимани. В 3-4ст. простежуються сліди перебування тут ранніх слов’ян.

Майже через дві тисячі років після існування грецьких колоній на цих благословенних землях з’явився великий князь литовський Олександр Вітовт, який під час походу на татар у 1399 році побудував тут укріплення та митницю, через яку йшла торгівля з татарами.

„…В 1233 и в 1236 годах Мунгальские татары под предводительством разных сыновей Чингис Хана, наводнили все нынешнее Екатеринославское Наместничество и Очаковскую землю, разорили славный Девичий монастырь в Витовке над Бугом,… С того времени Очаковская земля оставалась беспрестанно то во владении сих татар, то поляков и литовцев, которых Великий Князь Владислав отнял у татар и всю над Бугом лежащую страну.

Преемники сего Владислава в сей стране даже столицу свою имели, и остатки пространного сада, равно как и искусные на песчаном местоположении водоводы близ Витовки напоминают еще о пребывании здесь Великих Князей Литовских Витолда или Александра, и Богдана Свентригелла” - так писав полковник Херсонського Гренадерського полку А.К Мейер в „Повествовательном Землемерном и естественном описании Очаковской земли” в 1874 році.

Улітку 1709 року, після поразки під Полтавою, залишки військ шведського короля Карла 12 і козаків гетьмана Івана Мазепи, зупинившись біля Богоявленського фонтану (джерело існує й понині), відійшли до Дніпробугському лиману, до Руської коси, де, нашвидкуруч зробивши укріплення, дали останній бій кінноті російського генерала Волконського. У цій битві загинуло майже 900 шведів, а козаки, які не потрапили на турецький корабель, що переправив на турецьку територію шведського короля й гетьмана Мазепу, знаючи добре тутешні степи, сховалися в хащах і очеретах (зараз район шламового поля НГЗ).

В 1774 році за Кючук-Кайнарджийським мирним договором Вітовка разом з іншими населеними пунктами і землями між Дніпром і Південним Бугом відійшла до Росії.

На цих землях побувало і залишило свій слід багато визначних людей.

В період російсько-турецької війни 1787-1791років дуже ймовірно, що тут ступала нога Генералісімуса Суворова, адже за його вказівкою хворих солдат з Кінбурзької коси відправляли в Вітовський госпіталь, де лікували місцевими травами і цілющою джерельною водою і де працював всесвітньовідомий лікар-епідеміолог Д.С.Самойлович.

В цей же період у Вітовці стояли, виконуючи прикордонні функції, частини Бугського егерського корпусу під командуванням М.І.Кутузова.

25 травня 1788 року фельдмаршал Кутузов сам відвідав Вітовку, шукаючи зручне місце для переправи на правий берег для штурму Очакова, а князь Потьомкін, затримавшись допізна в Херсоні, завжди повертався ночувати в збудований для нього в Вітовці будинок, про що свідчать архівні документи.

У 1789 році головнокомандуючий російськими військами князь Г.О.Потьомкін наказує перейменувати Вітовку в Богоявленськ на честь існуючої тут давньої церкви Богоявлення. Архітектором І.Старовим, викликаним з Петербургу, розроблено генеральний план забудови Богоявленська. Голандський архітектор Вікентій Ванрезант також був активно задіяний в плануванні та розбудові Богоявленська. Були побудовані канатна та парусна фабрики, заснована перша в Росії школа практичного землеробства та садівництва під керівництвом професора М.Г. Ліванова, розбито розкішний Казенний сад з майже 20000 плодових та декоративних дерев.

Та передчасна смерть не дала збутися величним планам князя Таврійського Потьомкіна щодо Богоявленська. Не збулось його бажання й щодо місця вічного упокоєння. На клопотання М. Фалєєва „зробити склеп в Херсоні, в який тимчасово покласти тіло, поки в Миколаєві освятиться церква” цариця відмовляє і повеліває поховати Потьомкіна в нелюбому Херсоні, яке покійний як з провидіння називав гробом. Тільки завдяки сприянню архієпископа Єкатерининського Амвросія маршрут траурного кортежу вдалося в останні хвилини змінити, завести труну до Богоявленська та провести церемонію прощання в будинковій церкві племінниці князя О.Браницької.

Довго ще Богоявленськ був улюбленою заміською резиденцією адміралів Чорноморського флоту, адже, як відомо з історичних документів, адміралтейство спочатку знаходилося в Миколаєві.

З 1790 по 1861роки Богоявленськ залишається адміралтейським військовим поселенням.

З 1861 року, зі зростанням розвитку капіталістичних відносин, склалися сприятливі умови для зростання кількості населення Богоявленська. Тут селяться сім’ї робітників Миколаївських суднобудівних заводів та рибалки численних рибартілей. Розвиваються торгівля та ремесла. Південний Буг в ті часи славився щедрими виловами цінних порід риб: осетру, білуги, стерляді, севрюги, сазана та багато інших.

З плином часу Богоявленськ стає передмістям Миколаєва. В 1887 році його перевели на становище посаду і підпорядкували Херсонській адміністрації.

З настанням радянської влади Богоявленськ зберіг своє ім’я. В 1921році місто стає волосним центром.

В 1938 році Президія Верховної Ради УРСР, підтримавши прохання трудящих, перейменовує Богоявленськ в Жовтневе.

Великі випробування випали на долю мешканців міста у суворі дні Великої Вітчизняної війни. Але під фашистами теж горіла земля.

22 березня 1944 року 28 армія звільнила Жовтневе, а 25 березня пішли в безсмертя з берегу Південного Бугу 68 героїв-десантників, які своїм подвигом зруйнували фашистські плани повного знищення Миколаєва. В складі десанту був наш земляк, провідник десанту, Герой Радянського Союзу Андрєєв А.І., удостоєний цього звання посмертно.

У післявоєнні роки, як і вся країна, Жовтневе швидко відроджувалось і розквітало завдяки сумлінній праці своїх мешканців.

Не всі знають, що ідея розширення кордонів Миколаєва за рахунок поглинання прилеглих населених пунктів не нова, а зародилася ще наприкінці 18 сторіччя.

Засновнику міста Г. Потьомкіну та будівничому М.Фалєєву належить відважна мрія з’єднати вже існуючий древній Богоявленськ з Миколаєвом, який в ті часи лише починав розбудовуватись. Та мріям цим судилося здійснитись лише через 200 років.

У 70-ті роки 20-го сторіччя, коли в Жовтневому стала інтенсивно розвиватись промисловість, назріла необхідність відділити сільськогосподарський район від промислового, який почав явно домінувати в економіці району.

„Президія Верховної Ради Української РСР постановляє:

Утворити такі райони у містах :
…Корабельний – у місті Миколаєві…
Включити м. Жовтневе Жовтневого району
Миколаївської області в смугу м. Миколаєва;
Жовтневу міську раду ліквідувати.”

Ці рядки з Указу Президії Верховної Ради УРСР від 22грудня 1973 року розпочали відлік часу наймолодшому району міста Миколаєва - нашому Корабельному.

На першій сесії Корабельного виконкому було затверджено першого Голову виконкому Корабельного району м. Миколаєва. Ним став Білий Віктор Олександрович, який беззмінно, аж до 1983 року, стояв у витоків молодого району і зробив багато для його становлення та процвітання.

Тоді багато залежало від уміння перших керівників новоствореного району швидко реагувати та діяти, не боячись при цьому відповідальності за прийняте та втілене рішення. В.С.Калінін, В.М.Лебеденко, В.М.Валецький, Ю.В.Качан., А.А. Худяєв, М.П. Ворона – всі вони, змінюючи один одного на посту керманичів району, гідно втілювали в життя розпочаті їх попередниками справи.

Влада одночасно з економічним розвитком району дбала про соціальний і духовний розвиток його мешканців. Один за одним здавались об’єкти, район зростав і в ширину, і в висоту, ставав гарним та затишним куточком міста, комфортним для його мешканців.

Тут знайшли свою другу батьківщину металурги, які приїхали працювати на щойно збудований і пущений в дію глиноземний завод. В дуже короткий термін були побудовані такі комплекси як плавбасейн „Водолій”, сучасний палац культури, нові школи, дитячі садки, житловий мікрорайон із найсучаснішою в ті часи службою сервісу. Миколаївський глиноземний завод, суднобудівний завод „Океан”, пивзавод „Янтар”, завод „Сільмаш” не залишались осторонь справ молодого району. З вдячністю можна згадувати імена перших директорів заводів Е.М.Беспалова, А.А.Малярчука, В.А Бажова, Н.В.Чантурії, В.В. Мєшина. Вони розділяли і вирішували разом з адміністрацією проблеми благоустрою та соціально-культурного розвитку району.