Центральна бібліотека ім.Кропивницького


Легенди про Корабельний район


БОГОЯВЛЕНСЬКИЙ КЛЮЧ або ЛЕГЕНДА ПРО БОГОЯВЛЕНСЬКЕ

Це було, мабуть, в ті часи, коли Ісус Христос ходив по світу і прийшов на наші землі. Тоді тут жили різні племена і завелися поміж них падуни. Падуни – це, по-нашому, чаклуни. Все б нічого, але оті падуни так наробили, що не було зовсім доброї води пити та їсти варити. От люди і хотіли вже ці землі покинути , бо річка стала гіркою, джерела всі гіркі.

Вирішили люди переходити в інші краї і зібралися вже у тому місці, де зараз парк розкинувся. Коли бачуть – іде чоловік, не молодий, з посохом в руках, та й питається: «А чого це ви, люди, зажурилися, чи що сталося ?» А вони й відповіли, що от води немає, щоб пити і їсти варити, а може той чоловік і запитав про воду, щоб напитись, а вони відповіли, що води немає, тому й будуть уходить з цього краю.

Тоді той дядько й кажуть: «Та не журіться, люди, он вода під ногами».

Вдарив посохом і забив ключ. Чоловік нахилився, напився і попросив рушника втерти лице. Люди бігом дали рушника, а самі радіють, воду п`ють, веселяться.

Потім згадали про чоловіка з посохом, та побачили тільки рушник, що висів на дереві, а на ньому лице мандрівника. І зрозуміли, що це був сам Бог.

Тоді, на честь явління Господнього, побудували церкву Богоявління, село назвали Богоявленським, річку – Бог, а балку, де забив ключ – Ключовою.

І зажили люди щасливо, і вода завжди була добра та смачна, бо що оті падуни могли зробити проти Бога. А ота церква наша була дерев`яна і коли була війна з турками, то церква згоріла разом з рушником, а коли замирилися з турками, побудували нову церкву – з каменю.

Записано В. Я. Дрізо від жительки Корабельного району Г. Жайворонок, 1950 р.н.


БОГОЯВЛЕНСЬКИЙ ФОНТАН

З дуже давніх часів, скільки пам`ятає себе людство, існує джерело прозорої холодної води, яке назване Богоявленським. Саме через джерело стали називати старе поселення Вітовку Богоявленським.

Вважають, що назву йому дав князь Потьомкін. Легенда розповідає, що назва його пов`язана з пришестям Бога на цю землю до людей, які не мали хорошої води. І Він стукнув посохом об землю, і на тому місці з`явилося джерело - такий скарб подарував людям на всі віки. Чудо-вода, що могутнім потоком била з під землі , була незвичайна - її вважали Божественним проявом, святою.

Про чудові властивості її знали всі. А особливо ті, хто хотів вилікувати зір. За переказами, водичка ця повертала до життя навіть сліпих – після користування нею вони починали бачити. Заради такого чудодійного лікування сюди приїздили із багатьох міст Російської імперії.

Розповідають, що під цим джерелом, та й під всім Молодіжним парком, існують так звані турецькі ходи-тунелі. Багато місцевих жителів розповідали, що навіть були там, проте зараз встановити це неможливо, оскільки ходи завалені, забиті.

Над цим джерелом в кінці XVIII ст. побудували Богоявленський фонтан. У центрі фонтану знаходився розписаний циліндр, на якому містилася куля з хрестом. На циліндрі були зображені покровителі води. Ікони та сюжети на релігійні теми, розташовані на циліндрі фонтану, безперечно, відігравали свою роль: вони були справжніми оберегами води. Але і це не захистило фонтан від людського варварства. Під час ремонту фонтану в 1936 році голубів та янголів зі святими замалювали блакитною фарбою. Але сталося диво: згодом ікони проступили крізь олійну фарбу.

Сам фонтан, який ще називали Турецьким, був сконструйований оригінально. Він знаходився в ямі, викладеній каменем, у яку вели два спуски кам`яними сходами. Вода виходила са мопливом під тиском через труби. До того ж Потьомкін, за наказом якого побудований був цей фонтан, так розбив у парку канали, що, за свідченням старожилів, по них плавали на золотих човнах.

Також за словами одного із старожилів нашого району, під Молодіжним парком є дуже розгалужена система підземних ходів, в одному з яких є Царські ворота, що стримують воду. І якщо їх відкрити, то затопиться вся Вітовка – Ключанівська балка.

Зі слів Ю. М. Верімєєнко зап. учні історико-краєзнавчого та археологічного гуртка Корабельного району


ГЕТЬМАНОВА БАЛКА

Пригнічений недугами й літами
Мазепа від погоні брів степами.
А лихо слідом йшло за козаками
Сухими і палючими шляхами.
В глибокій балці зупинили коней,
Перепочити стали від погоні.
І козаки на цьому роздоріжжі
Своє немудре познімали збіжжя.
Щоб повечеряти, багаття розіклали,
Без слів просту вечерю позбирали
Та й повалились стомлені та сонні,
Забувши про поразки і погоню.
І навіть вечір не приніс спокою,
Зухвалий місяць став над головою.
А гетьман мовчки із трави постелю
Собі тверду і таку звичну стелить,
Рушницю в головах поклав,
На сон молитву прочитав.
Дозорні розмістились на кургані,
Сон чатували гетьмана до рання.
Лице Мазепине холодне і блідне.
Надіється: засне, і біль пройде.
Та сну нема. В наметі стогне Карл –
За віщо Бог на старості скарав ?
Були ж роки у славі та коханні,
Було багатство і було єднання
Тих козаків, що гетьмана любили,
Було здоров`я та чимало сили.
А нині – купка вірних відчайдухів
Тікають з краю рідного щодуху,
Та незрадливий Орлик, що не кинув
Його, немічного, в лиху оцю годину.
А вранці знову осідлали коней,
І далі їх недобра доля гонить.
В Туреччину. Хіба лише його вина,
Що відчиняє двері чужина,
Що ця земля прийме його у себе.
І болісно чуже всміхнеться небо,
Коли йому закриє Орлик очі.
Але ще прийде час його пророчий…
І не було у серці каяття,
На цей Олтар не шкода і життя.
Було бажання сильне і єдине –
Щоб не стогнала ненька-Україна,
Бо він жадав одну лиш нагороду:
Назавжди волю українському народу.
Промчав Мазепа, а за ним услід
Уже без нього, - цілих двісті літ.
По ньому поминальні били дзвони
Й попи анафему кричали із амвону.

Гетьманова балка, Гетьманів курган – знаходяться на лівому березі Бузького лиману на південь від Руської коси. Назва пішла від табору гетьмана Івана Мазепи.
В 1709 році через село Вітовку проходив останній шлях Мазепи.Вітовка: з 1789 року – Богоявленське; з 1961 року – Жовтневе (нині Корабельний район).
Поетична обробка легенди миколаївської поетеси Людмили Чижової


ГЕТЬМАНСЬКИЙ КУРГАН

У 1709 році, після розгрому шведів під Полтавою, гетьман Іван Мазепа разом зі своїми вірними козаками, своїм племінником і другом П. Орликом та шведським королем Карлом XII, переслідувані військом Петра І, поспішали сховатися у турків. Йшли спекотними степами Очаківської землі. Зупинилися біля Руської коси у балці. Горе поразки, загибель тисяч рідних людей не давали спокою 70-тирічному гетьману. Не міг він і спати.
Шведи з козаками будували оборонний вал та готувалися до переправи, а старий Мазепа забрався на курган і сів на його вершині. Звідси було добре видно широкий степ, глибоку річку. А за нею - вже зовсім чужа земля. Знав старий козак, що назавжди прощається з рідною землею. Довго сидів на вершині кургану зі своїми невеселими думками. Аж поки ніч не прийшла. А потім став на коліна, озирнувся навколо, перехрестився на всі чотири боки і важкою ходою пішов з кургану на переправу. З того часу курган дістав назву Гетьманський (Мазепинський, а хутір, в якому жили потім козаки, що залишилися на цьому березі, назвали Гетьманським. Ще й до цього часу розповідають про це старожили.

Зап. С. Бойчук від Є. Прокопенко в Жовтневому у 2001 р.


ЛЄГЄНДА ПРО МАР`ЯНКИНУ ГОРУ

У Богоявленськім монастирі
Жила Мар`янка, молода черниця.
Її, від Бога данім, талану
Сюди з`їжджались люди поклониться.
На згадку всім бажаючим вона
Змальовані ікони дарувала,
У серці, переповненім добра,
Тривоги і неспокою не мала.
Та з часом відчувати почала,
Що більше до вподоби малювати
Їй трави, квіти, голубу ріку
Та малі селянські білі хати.
Приходила з монашками вона
У балку за живлющою водою.
Збиралися сюди і козаки
Залікувати рани після бою.
Зустрілися у Балці Ключовій,
І козака Мар`янка полюбила.
Кохання їхнє рве всі береги,
Бо така велика в нього сила.
І від кохання ніжного того
Із дня у день Мар`янка розквітала.
У замрії на дошках іконних
Козака портрети малювала.
Але одного разу звідкілясь,
Коли над світом загорався ранок,
Чорним гайворонням, крадучись,
Налетіли раптом бусурмани.
І щоб милу врятувати, він
Посадив Мар`янку на коня,
Наказав у монастир летіти,
Сам же ворогів став зупинять.
Побачив, як за дівчиною враз
Вже браму монастирську зачинили.
І бивсь козак, аж поки не упав
Та навік не залишили сили.
Поховала милого Мар`янка,
Низенько поклонилася могилі
І назавжди пішла з монастиря:
Сила в ній небачена з`явилась.
Мар`янка поселилась на горі,
Тут збудували люди їй хатину.
І від любові світлої в той рік
Виносила й народила сина.
Змалювала хату квіточками,
Що сонечком осяяна була.
Від щебету дитячого і співу
Гора, немов людина, ожила.
А з часом вже й онуки підросли.
З тих пір уже пройшло років багато…
Поміж людей , до самих дальніх сіл
Стали рід Мар`янкин шанувати.
Та найбільше по усій окрузі
Славилися вродою дівчата.
І усі без винятку вони
Мали хист великий малювати.
Кожна з них струнка і світлоока,
Чемна шанувальниця родини –
Тому за честь вважали юнаки
З роду цього вибрати дружину.
Ту гору розкопали вже давно,
І про Мар`янку хто тепер згадає…
Та славиться красунями наш край,
І кожна з них малює і співає.

Записано від І. Мазурок,
с. Богоявленське (нині Жовтневе)
Поетична обробка легенди миколаївської поетеси Людмили Чижової


ПРО МАР`ЯНКУ ТА МАР`ЯНКІВ РІД або ЛЕГЕНДА ПРО МАР`ЯНКИНУ ГОРУ У БОГОЯВЛЕНСЬКУ

Розповідала цю легенду бабуся Ганна Мезінова, що й досі живе на Мар`янкиній горі. Спочатку про Мар`янків рід. Цей рід дуже славився своїми дівчатами і жінками у Богоявленську. Кожен тутешній хлопець вважав собі за честь взяти жінку з цього роду. А Мар`янківські дівчата, як одна, блакитноокі, біленькі, привітні. Всі мали хист малювати та співати. Мар`янки споконвіку жили на горі, то на честь їхнього роду гору і прозвали Мар`янкиною.

А ще прапрадід розповідав таку легенду.

Стояв колись у Богоявленську монастир. Була там черниця Мар`янка. Молилася Господу, малювала ікони, а ще дуже любила вона малювати степ, річку Буг, маленькі білі хатки понад річкою. Часто ходила Мар`янка з іншими монашками до Ключової балки, де бив ключ з живою водою. Одного разу біля джерела зустріли «сестри» козацький загін. Запав у душу Мар`янці один парубок - високий, ладний, чорнобривий козак. І парубкові сподобалася Мар`янка. Став він навідуватися до монастиря, чекав Мар`янку біля джерела, а вона ластівкою летіла до коханого. Одного разу, коли вони зустрілися, налетіли на них бусурмани. Посадив козак Мар`янку на коня, наказав їхати до монастиря, а сам почав битися з татарвою. Бився, бився, багато ворогів побив, але не витримав натиску. Впав поранений. Замучили бусурмани козака. Мар`янка встигла доїхати до монастиря, зачинилися ворота монастиря-фортеці. Ніхто тепер не зайде до святині.

Довго чекала дівчина свого козака. Пішла вона з монастиря. Оселилася на високій горі. Побудувала собі маленьку хатинку, розмалювала її червоними квітами, пташками та деревами, насадила город. А влітку народилася в неї дитина. Така ж лагідна та гарна, як той козак, наречений Мар`яни. Так і живе з давніх давен рід Мар`янків на тій горі. Гору люди назвали Мар`янкиною. А в роду Мар`янків всі жінки та дівчата малюють, розписують хати та печі червоними квітами та півнями.

Зап. В.Я. Дрізо від І. Мазурок 1961 року народження


ОСТАННЯ КРАПКА

В 1709 році, після поразки шведів під Полтавою та переслідувань їх російськими військами, Карл XII та Іван Мазепа разом зі своїми військами вирішили утекти до Туреччини. Останній шлях їхній пройшов по нашій території: через майбутні Полтавку, Піски, Спаське, Вітовку, через Руську і Волоську коси на Очаків, а звідси - на Бендери. Козаки досить добре знали цю землю і вели військо короткими та зручними шляхами, значно відірвавшись від переслідувачів.

Останньою зупинкою їх була Руська коса. А для деяких - остання крапка в їхньому житті: рани та хвороби забрали життя у багатьох.

Обидва табори ховали своїх окремо, тож і виросло поряд два кладовища: козацьке та шведське. Козацьке було розташовано трохи вище - подалі від лиману.

До 60-х років XX століття внаслідок підняття рівня води в лимані все шведське і майже все козацьке кладовища були затоплені. Залишилося лише декілька козацьких могил, що знаходилися вище. Хрести, що залишилися, добре збереглися.

Зал. С. Бойчук від Є.Прокопенко в Жовтневому районі у 2004 р